← На головну

Мегасвіт. Частина 2. Еволюція зірок. Червоні гіганти, наднові зірки, пульсари та чорні діри.

Опубліковано: 2024-01-27

Мегасвіт. Частина 2. Еволюція зірок. Червоні гіганти, наднові зірки, пульсари та чорні діри.

Отже, давайте продовжуємо нашу лекцію. Більшу частину свого життя зірка спалює водлень, перетворюючи його на гелій. Коли воно спалило майже весь водень, воно складається майже повністю з гелією. І в цей момент починається друга термоядрна реакція – перетворення гелія на ще більш важкий елемент вуглець. Ну і там, в принципі, такий син також є. При цій реакції відбувається виробництво ще більшої кількості енергії. Зірка, через те, що вона ще сильніше розігрівається, починає значно збільшуватися у розмірах. За отінками, такі зірки можуть збільшуватися у розмірах у 200-300 разів. І от зірка, яка дійшла до цієї стадії, яка почала перетворювати гелі вуглець, вона стає дуже великою. І вона стає червоного кольору. І цей етап життя зірки називається етап червоного гіганта або червоного надгіганта, в залежності від того, це масивна зірка чи ні. Приблизно те ж саме чекає наше сонце через 5 мільярдів років. Коли запас ігей водню поступово закінчиться, сонце почне дуже сильно розігріватися і дуже сильно розширюватися. За отінками розмір сонце збільшиться приблизно в 200 разів. Тобто воно стане приблизно такого ж розміру, як і взагалі орбіта нашої Землі. Вона, звичайно, що поглине більш близькі до себе планети, тобто Меркурі і Венеру, а Землю вона спалить, а потім поглине те, що від Землі залишилося. Або, якщо Землі пощастить, то Земля буде відкинута кудись далеко поза межі Солнечної системи, але в будь-якому разі це буде абсолютна мертва планета. І якщо людство буде існувати на Землі в цей час, то в будь-якому разі слід шукати собі інший будинок. Але нам не слід хвилюватися, бо насправді нам слід шукати собі інший будинок вже не через 5 мільярдів років, а вже приблизно через 1 мільярд років, бо сонце поступово збільшує свою світність, збільшує кількість енергії, що воно упромінює зараз. Якщо наші оцінки вірні, а вони напевно що вірні, то вже через 1 мільярд років сонце не стільки збільшить інтенсивність свого упромінювання, що Земля перетворюється на абсолютну мертву планету. Спочатку вся земна атмосфера відлетить у космос, потім теж саме відбудеться з гідросферою. На Землі зникне можливість для будь-якого існування складного життя, да і взагалі життя, і Земля вже через 1 мільярд років перетворюється на планету чимось схожою на сучасний Марс. Тобто так само, як на Марсі колись існувала щільна достатньо атмосфера. На Марсі за сучасними оцінками колись існувала гідросфера, були річки, були моря, були озера. Потім це все зникло і з кожою долю чекає нашу Землю. Близно через 1 мільярд років, тобто задовго до того, як сонце перетворюється на чергоний гілант, тому нам слід вже до того знайти собі певне інше місце у сонячній системі чи поза її межами, де людство могло б існувати, якщо, звичайно, людство ще до того не знищить себе у певній ядерній війні, чи не зробить з собою ще щось не дуже гарне. Але в будь-якому разі, що відбувається далі зіркою в залежі від його маси? Якщо ми кажемо про типову зірку типу сонце, сонце – це не дуже велика зірка. Тому вона досить повільно, досить ощадливо спалює запаса свого ядерного пального і може святити десяток мільярдів років. Перетворившись на червоний гігант, це величезна, дуже розігріта, але дуже розріджена зірка, вона поступово відкине на зовні оці зовнішні шари, залишивши в самому центрі себе, в самому ядрі, так би мовити, маленький білий карлик. Білий карлик – це фактично ядро зірки, яке залишилося після того, як зірка перетворилася на червоний гігант і скинула на зовні зовнішні шари, які відлетіли у космос, після цього ставши зародком для, мабуть, зірки нового покоління. Тобто фактично можна сказати, що білий карлики – це об'єкти, які визрівають в середині червоних гігантів. І наше сонце перетвориться на білий карлик, який поступово буде дуже-дуже повільно охолоджуватися. І врешті-решт, колись, надзвичайно далеко в майбутньому, він перетвориться з білого карлика на чорний карлик. Чорний карлик – це останній етап еволюції неволикої зірки. Це темне, невелике, досить шільне утворення у Всесвіті, яке нічого не упромінює. Можна вважати, що це просто величезне, таке каміння, бо воно на той момент вже буде складатися не з водньої гелію, які будуть спалені, а воно буде складатися з важких елементів. І ті чорні карлики, які нічого не упромінюють, будуть поступово заповнювати наш Всесвіт у все більшій і більшій кількості. Зараз вважається, що ще чорних карликів у нашому Всесвіті не існує. Час, щоб біли карлики охолодили настільки, щоб перетворилися на чорні карлики, тому навіть найперші зірки, які колись утворилися, які вибухнули, які перетворилися на біли карлик, вони ще не встигнули охолодити для того, щоб стати чорни. Якщо ж зірка більш масивна, вважається, що приблизна межа це 1,4 маси Сонця. Тобто, якщо зірка приблизно в півтори рази більша, ваще, ніж Сонце, то в кінці свого життя воно може не просто скинути оці зовнішні сари червоного гіганта, а воно може вибухнути. І оцей процес вибуху зірок називається надновою зіркою. Тобто, фактично, наднова – це не просто нова якась зірка, яка тільки зародилася, а це навпаки. Це зірка, яка пройшла своє все життя, яка помирає, але не просто повільно помирає, а помирає у вигляді раптового і яскравого вибуху. Наднова – це зірка, яка раптово, за долю секунди, може збільшити свою яскравість і світність у мільярди, а іноді навіть у більшу разів. Це найбільш яскравий об'єкт у Всесвіті, який взагалі існує. Так як в нашій галактиці приблизно 200-400 мільярдів зірок, то можна вважати, що на кілька днів одна зірка стає більш яскравою, ніж ціла галактика. Вона світить як мільярди зірок разом. Саме тому, хоча в сусідніх галактиках, не в нашій галактиці, ми можемо побачити лише певні великі об'єкти, коли в якійсь певній галактиці поза межами нашої спалахує наднова зірка, ми можемо цю наднову окрему зірку побачити, бо вона буде більш яскрава, ніж все. Вся галактика разом. Такі спалахи, на велике щастя, це досить рідкісне явище. Вважається, що в нашому чуматському шляху такі спалахи відбуваються приблизно раз на 500 років. Це те, що людства можуть побачити. Коча за утінками, якщо наші розумінні кількості зірок у галактиці вірні, вони повинні бути значно краще, значно чистішими. Чому це так? Чому ми не можемо бачити всі спалахи наднових зірок? Мабуть, тому що ми бачимо не весь чуматський шлях, а ми бачимо його одну частину. І ми не бачимо, наприклад, що відбувається у далеких частинах цієї галактики, бо ядро цієї галактики нам заважає туди зазорнути. Але в будь-якому разі це велике щастя для людства і для життя взагалі, що це настільки рідкісне явище. Бо спалахи наднових зірок – це величезна катастрофа по міркам галактики і по міркам навіть Всесвіту. Якщо б такий спалах наднової зірки відбувся десь недалеко від Землі, на відстані десяток чи декілька десятків світлових років, то цей спалах міг би спричинити величезні катастрофи для всього земного життя. Вважаються, що великі вимирання, які траплялися протягом історії життя на Землі декілька разів, були пов'язані з певним падінням астероїдів, як, наприклад, вимирання динозаврів, яке трапилося 65 мільйонів років тому, коли величезний метеорит впав десь в Мексиканську затоку. Але були і інші вимирання. І вважається, що можливою причиною деяких з цих вимирань був спалах наднових зірок десь поруч з Землею. Всі надові зірки, які спалахували у літописний час, вийшли в літописи. Тобто ми чітко знаємо за, наприклад, китайськими ісламськими записами, що 1 травня 1006 року, більше 1000 років тому, спалахнула зірка, яка зараз називається SN 1006. SN від слов Supernova, тобто наднова, а 1006, бо це з Supernova наднова, яка спалахнула в 1006 році. І те, що ви бачите на цій фотографії, це залишок, це туманність, яка виникнула в тому місці, де колись ця зірка спалахнула. Або, наприклад, аналогічне було у 4 липня 1554 року. Це був спалах, який утворив крабоподібну туманність, одну з найбільш відомих туманностей, яку можна побачити взагалі з Землі. І відомо з тих самих літописів, що протягом 23 діб неозброєним оком можна було побачити цю зірку навіть в день. Тобто вона була більш яскрава, ніж місяць. І вона була хоча, звичайно, що поступала за Солнцем, але це був найяскравіш об'єкт взагалі на нашому небі. Аналогічні наднові зірки відомі, це наднова зірка Тихобрака, яка спалахнула у 1572 році в листопаді, чи наднова зірка Кетлера, яка спалахнула у 1604 році. Нових наднових зірок, які спалахнули біля нас, десь з того часу, в принципі, не спостерігалися. Всі ці наднові зірки спалахнули на досить великий відстані у 7-20 тисяч світлових років. Тобто, насправді, вони вибухнули не 500, не 1000 років тому, а майже 20 тисяч років тому. Але світло від того вибуху до нас дійшло лише в той час. Можливо, деякі зірки, які ми зараз бачимо, червоні надгіганти, той самий Альдебаран чи Антарес чи Бетальгейзе, можливо, вони вже спалахнули як наднові. Можливо, їх вже не існує, і через декілько років ми побачимо надзвичайне яскраве явище. Але я все ж таки сподіваюся, що цього не буде. Коли спалахує наднова зірка, всередині цієї наднової зірки величезний тиск. Наднова зірка фактично стискає своє ядро. І якщо в центрі звичайної зірки, після того, як вона відкагине, в сонячній шри залишається маленький об'єкт, який називається білий карлик, то в середині наднових зірок, через величезні тиски, через дуже велику гравітацію, відбувається утворення дуже дивного об'єкта нашого Всесвіту, який називається нейтронна зірка. Ми всі знаємо, що ми сладаємося з молекул і атомів. Кожен атом – це ядро, якому є пратони і нейтрони, і електрони, які обертаються навколо цього ядра. Тиск під час вибуху наднових зірок настільки великий, що ці електрони фактично вбиваються в середину ядра, в пратони, перетворюючи їх на нейтрони. Тобто це ціла зірка, в середині якої немає ніяких атомів, немає ніяких молекул, а є лише величезна кількість нейтронів. Це зірка з суцільних нейтронів. І вона, через те, що нейтрони дуже шільний об'єкт, має велику масу і дуже малий розмір. Якщо ми кажемо про типові нейтронні зірки, то маса таких зірок може бути більша, ніж маса Сонця, а розмір може бути декілька десятків кілометрів. Тобто, фактично, якщо стиснути Сонце до розміру типового міста, наприклад, Київ, стиснути все Сонце до розміру Києва, то тоді воно перетвориться на пульсар або нейтронну зірку. Пульсар – це інша назва нейтронної зірки. Так як при цьому стиску вона починає дуже швидко обертатися, вона при цьому ще випромінює з постійним певним періодом певні спалахи. І коли людство помітило це з ті спалахи, воно спочатку взагалі вважало, що це сліди, які йдуть на землю від певних позаземних цивілізацій. Настільки вони були рітмичними, настільки вони були потужними. Але потім стало зрозуміло, що це лише оці самі нейтронні зірки, які дуже швидко обертаються і випромінюють щось в напрямку осі свого обертання. І пульсари або нейтронні зірки – це певним чином можна вважати боякі нашого Всесвіту. Бо кожен пульсар має певні свої особливості, свій певний період. І орієнтуючись на ці пульсари, ми можемо легко зрозуміти, в якій частині галактики, наприклад, ми десь знаходимось, і вважається, що в майбутньому, коли людство знайде можливість подорожувати не тільки в межах Сонячної системи, а й кудись до сусідніх зірок, воно буде можливо використовувати ці самі пульсари, щоб зрозуміти, де воно знаходиться зараз і куди воно рухається. Щільність такого пульсара або такої нейтронної зірки майже така сама, як у ядра атома. І в середині кожної з туманностей, що утворилися після вибуху наднової зірки, знаходиться такий пульсар. Наприклад, в середині крабу подібної туманності він теж знаходиться. Звичайно, що його не можливо бачити в жоден телескоп, бо він дуже малий, знов таки 10 кілометрів, про який телескоп ми можемо тут взагалі казати, але він дуже щільний і він має дуже потужне і ритмічне випромінювання. Якщо б ми забажали стиснути нашу землю до матеріалу нейтронної зірки, то нам би довелося стиснути нашу землю приблизно до розміру одного стадіона. Наприклад, стадіон Олімпійський. Тобто, якщо стиснути нашу землю до розміру 10 кілометрів, 100 метрів, тоді земля перетвориться на матеріал, з якого складається нейтронні зірки, на матеріал з сутільних нейтронів. Але земля таке ніколи не зможе зробити, бо для того, щоб це відбулося, для того, щоб звичайна речовина перетворилася на нейтронну речовину, потрібно відбутися дійсно катастрофічна подія, подія, яка має назву «Вибух наднової зірки». Тільки наднові зірки можуть утворювати таку нейтронну речовину. Наднові зірки, які утворюють після себе пульсари або нейтронні зірки, це останній етап еволюції зірок середньої маси. Малі зірки перетворюються на білі карлики, середні зірки перетворюються на нейтронні зірки. Якщо зірка дуже велика, то коли вона вибухає як наднова, сили гравітації там ще більші. Вони продовжують стискати цей об'єкт, продовжують стискати цю нейтронну зірку, і вона може перетворитися на інший об'єкт нашого Всесвіту, який називається Чорна діра. Про Чорні діри ми поговоримо трохи далі, а зараз я хочу сказати одну, як мені здається, дуже важливу річ. Наднові зірки – це те, що створило можливість для існування життя на Землі. З однієї сторони, вибух наднової – це катастрофа. Якщо десь біля нас, поруч землею, на відстані декілька десятків світлових років відбудеться вибух наднової зірки, випромінювання цього вибуху дуже сильно зруйнує озоновий шар. Воно або ускладнить можливість для життя на Землі, або взагалі знищить все життя на Землі, залишивши лише примітивне життя десь в глибинах океану. Але, з іншої сторони, тільки завдяки нейтронним зіркам стало можливе появи життя, бо нейтронні зірки – це фактично кузня по створенню всіх важких хімічних елементів в нашому Всесвіті. Легкі елементи, водені гелі, існували з самого початку. Органічні елементи, той самий кисень, той самий вугледь, той самий азот, вони утворилися в зірках під час їх перетворення на червоні гіганти, коли спалювався гелі, утворюючи ці елементи. Всі решта елементів, вони у Всесвіті утворюються виключно при вибухах наднових зірок. Залізо, міть, золото, серібло, свинець, уран – все це створилося колись, коли вибухнула певна зірка. Фактично, при цьому вибуху вивільняється величезна кількість енергії, вбиваючи одні елементи і будь-які інші. Коли у вас є певна залізна дротина, коли у вас є певний золотий ленчужок, коли у вас є певна мікросхема, яка створена скремною, то слід розуміти, що всі ці елементи створені з батерії, яка утворилася в середині нейтронної зірки. Фактично, ми всі – це зоряний пил. Лише вода, один з елементів з яких ми створені, і все, що нас оточує, це матеріал, який колись був частиною зірки, яка пройшла своє життя, яка народилася, яка спалювала своє пальне, яка вибухнула, яка викинула цей матеріал у космос для того, щоб з цього більш важкого матеріалу могла утворитися зірка нового покоління. Наша сонця і вся наша сонечна система – це зоряна система третього покоління. Це означає, що після великого вибуху вже колись в цьому самому місті, де ми живемо, утворилася перша зірка. Вона була дуже масивна, вона дуже швидко пройшла час свого існування, вона вибухнула, вона викинула на зовні, у вигляді тієї самої наднової, у вигляді тієї самої туманності велику кількість важких елементів. З тих елементів і до того ж з водньої гелію, який ще залишився, утворилася зірка другого покоління і вона зі своїми планетами пройшла повний цикл свого існування. Вона народилася, вона світила, вибухнула, викинула нові елементи у космос. І от з тих елементів третього покоління на побудованні ми з вами. Ми з вами — це процес, який пройшов через два вибуху наднових. Ми всі на 99,9 складаємося з пилу, вибухнувши колись зірок. І фактично, якби цього не було, якби цих зірок до нас не існувало, то і життя в тому сенсі, яким воно є зараз, не могло б існувати, бо просто не було б А тепер повернемося до тих самих чорних дір. Чорна діра — це останній етап еволюції дуже масивних зірок. Якщо маса зірки настільки велика, що навіть після створення нейтронної зірки тиск не може зупинитися, продовжує гравітація стискати цю зірку далі і далі, і врешті-решт гравітація стискає цю зірку до тих пір, поки вона не перетворюється на цингулярність, на точку. Вона стає фактично крапкового розміру. Чорна діра — це об'єкт стиснутий до такої великої щільності, що для того, щоб його залишити, швидкість повинна бути більша, ніж швидкість світла. А так як ми знаємо, що нічого в нашому Всесвіті не може рухатися швидше, то це означає, що нічого не може залишити чорну діру. Чорна діра — це останній етап життя великої масивної зірки, яка перетворився на об'єкт, який може тільки затягувати до себе щось. Його гравітація настільки потушена, що жоден матеріальний об'єкт, жодне світло нічого не може його залишити. Тому саме воно називається чорна, бо вона нічого не упромінює. Вона лише поглинає, поглинає, поглинає, засмовчує до себе абсолютно все. Ідею про чорні діри людство запропонувало задовго до того, як розвинуло сучасні уявлення про космологію. Задовго до того, як були побудовані загальна і спеціальна теорія відносності, теорія квантово-механіка, теорія про елементи, хімічні елементи, як вони утворюються, про ядерні реакції. Ще в 1796 році Лапласом було передбачено, що може існувати об'єкт з настільки потужною гравітацією, що навіть світло не зможе цей об'єкт залишити. Тобто фактично та сама чорна діра. І зараз, звичайно, що ми вже користуємося для опису тих чорних дір матеріалами, які засновані на основі загальної теорії відносності Ейнштейна, де ми можемо певним чином обрахувати їх властивості, але це і досить залишається для нас досить загадковий об'єкт. І до нещодавнього часу, в принципі, хоча ідея про чорні діри дуже стара, людство взагалі не було навіть впевнено, що ці чорні діри дійсно існують. Тобто їх неможливо побачити. Ми звикли, що для того, щоб певний об'єкт переконатися в його існуванні, ми повинні його зафіксувати. Світло від цього об'єкта. Зафіксувати випромінювання від цього об'єкта. А як зафіксувати випромінювання від чорної діри, якщо вона тільки все поглинає? Якщо це певний шматок простору, який фактично засмовчує в себе абсолютно все, що знаходиться біля нього. Але незважаючи на те, що ми не можемо побачити чорну діру, бо вона нічого не випромінює, ми можемо її виявити, зафіксувати. Лише треба сказати, що це треба робити непрямим шляхом. Наприклад, уявімо собі, що в нас є зоряна система, яка складається з двох дірок. Отут у нас чорна діра. Ніч ніж так. Була одна велика зірка, одна менша. Оця велика зірка пройшла все своє існування, всю свою еволюцію. Вона в кінці свого життя вибухнула, як наднова, перетворившись на чорну діру. Друга зірка залишилася, якою і була. Ця чорна діра буде своєю потужною гравітацією фактично цягнути на себе матеріал іншої другої зірки в цій парі. Як це ми будемо спостерігати? Ми це будемо спостерігати, нібито от нас є зірка, і від цієї зірки цягнеться певний хвіст, і цей яскравий хвіст в певному місті всесвіту просто зникає. Він був, був, був, а далі він зник. Чого він зник? Логічно припустити, що він зник тому, що він був затягнутий на чорну діру, тому фактично чорна діра тут буде діяти як певний вампір. Вона буде затягувати на себе матерію, знищуючи її, зроблячи так, що вона буде зникати з нашого всесвіту, пеняючись в середині цієї чорної діри. Це певний непрямий шлях пошуку чорних дір. Декілька років тому у 2019 році Наукову спільноту представили надзвичайно цікавий об'єкт, який називали першою у світі фотографією чорної діри. Це не та фотографія, яка, розуміється, традиційно, коли ми беремо певний цифровий фотоапарат, коли ми беремо певний телескоп і намагаємося щось сфотографувати. Це фотографія, яка була зроблена на основі обробки комп'ютерного зображення. До того ж, це не фотографія в нашій галактиці, це фотографія в іншій галактиці. До того ж, це не фотографія типової чорної діри, це фотографія надмосивної чорної діри, яка знаходиться на відстані 87 мільйонів светлових років від нас. До того ж, це взагалі фотографія не чорної діри, це фотографія об'єктів речовини, яка навколо тієї чорної діри обертається. Хоча чорна діра сама по собі нічого не випромінює, це абсолютно чорний темний шматок нашого Всесвіту, але він має дуже потужну гравітацію і газ і пил, який обертається навколо нього, буде розігрійтий до величезних температур і буде випромінювати. Причому випромінювати він буде дуже спеціфічним чином, тобто ми будемо це бачити не просто як певний диск, а ми будемо це бачити як диск, який перетворюється на такий вертикальний диск з горизонтально. Це пов'язано з загальною теорією відносності, це пов'язано з обертанням світла, мені здається, в деяких фільмах, там у фільмі це наша модель, як повинна виглядати чорна тіра зліва, а справа відповідно те, що ми зафіксували складним комп'ютерним чином в сусідній галактиці. Воно виглядає дуже схоже на те, що є відповідно до нашої моделі, тому ми можемо вважати це умовно, дуже умовно, фотографією чорної тіри. Хоча, звичайно, що сфотографувати її в прямому сенсі це неможливо. Оті надмасивні чорні діри – це абсолютно інший об'єкт, який не утворився зі рок. Це об'єкти, які служать зародком для галактики. Зараз вважається, що в центрі майже кожної галактики, так само, як в центрі нашої Сонячної системи є велика зірка Сонця, так в центрі абсолютно кожної галактики є дуже масовий об'єкт, масою в мільйони мас Сонця, яких є чорною дірою. І фактично галактика формується навколо цієї надмасивної чорної діри, вона обертається навколо цієї надмасивної чорної діри. Схоже, надмасивна чорна діра вона є і в нашій галактиці. В нашій галактиці в нас знаходиться ця чорна діра, якщо дивитися з землі у судзіллі стрільця, і це називається об'єкт стрілець а з зірочкою. Знов таки, ми не можемо жодним чином побачити цей об'єкт, тому що це чорна діра, яка нічого не випромінює. Але справа, можемо побачити траєкторію зірок, які рухаються біля цієї чорної діри. Можемо побачити, що там велика кількість зірок, які обертаються навколо певного об'єкту, якого не існує. Тобто ми бачимо, що вони навколо чогось обертаються, але сам об'єкт, навколо якого вони обертаються, ми не бачимо. Причому цей об'єкт повинен бути дуже великим і дуже масивним. Тому абсолютно логічно припустити, що хоча ми не бачимо навколо чого вони обертаються, там всередині десь знаходиться дуже масивна чорна діра і ми бачимо наслідок взаємодії з цією чорною дірою, навіть якщо ми саму цю чорну діру не можемо бачити. У кожній галактиці лише одна надбасивна чорна діра, а скільки звичайних чорних діра ми сказати не можемо. Ми не можемо їх зафіксувати напряму, можемо робити лише певні припущення. Раніше вважалися, що чорні діри – це досить рідкісний об'єкт. Коли кілька років тому була зафіксована перша гравітаційна хвиля і запрацювала в повній мірі Гравітаційна абсерваторія Лігу в США, виявилася, що чорні діри, причому не просто чорні діри, а подвійні чорні діри, які об'єднуються між собою, зливаючись і випромінюючи велику кількість гравітації в вигляді гравітаційних хвилей, це досить широко розповсюджене у всесвіті явища. Тобто їх набагато більше, ніж ми собі уявляли, але скільки їх, де саме вони знаходяться, чи можемо ми колись їх дослідити краще, це все поки що відкриті запитання. Отже, ми можемо сказати, що повний цикл зірки виглядає так, еволюційний трек зірки виглядає так. Все розпочинається з хмари газу. Ця хмара газу, там де є випадкове ущільнення, стискається під дією сил гравітації, формуючи протозірку. Ця протозірка в певний момент часу перетворюється на справжню зірку, коли розпочинаються термоядерні реакції синтезу гелію з водню. Більш частину свого життя зірка існує спалюючи гелій на водень. Коли запаси водню вичерпуються, вона починає спалювати гелій, перетворюючи його на вуглець. При цьому вона значно збільшується у розміри яскравості, перетворюючись на червоний гігант або червоний надгігант. Якщо це невеликий червоний гігант, він просто скине на зовнішні шари і в середині залишиться маленький білий карлик, який поступово буде охолоджуватися, перетворюючись на чорний карлик. Якщо це великий надгігант, то він не просто скине свої зовнішні шари, а він вибухне, як наднова зірка. Він стане раптово на декілька днів більш яскравим, ніж мільярди інших зірок. І в середині цього вибуху, в середині цієї наднової зірки утвориться дуже щільний об'єкт, який буде або нейтронною зіркою або пульсаром, або чорною дірою. Чорна діра, пульсар, чорний карлик – це останній етап еволюції зірки, які далі вже ні на що не перетворюються і такими залишаються нескінченно довгий час. Про галактики ми мабуть поговоримо в третьй частині нашої лекції, бо лекція вийшла достатньо довго і матеріалов ні достатньо багато.